Настигла океан — біда сторука:
він, з огнища вітрів холодних,
мені й тобі зліта в зелених круках,
крізь сніг! як від двора льодовні.
Зніміла місяця мана лебідна,
а сонця мед розлився в бурю.
І нам стежину чайка перебігла,
проз решту променів виручу.
На розставанні гіркота зневіри;
з пісками фуга допрядеться.
А сонця коренів ніхто не вирве,
мов з кузні їх снага південна.
І ми повірмо білосердній птиці
при жорні бурунів заклятих.
Вона: провісного тепла напитись
летить над сніг і очі хатки.
