Помайоріли журавлі при ниві
що хилиться, в могилах сизих.
Там предки! з кіньми сонця боронились,
від кручі викляті, мов схизми.
Без листа, як вісон поткавши —далі,
навала в грі допроменілась.
А при камінні, руки дожидали,
збираючи з громів коріння.
Та чаєня поранене, при бурі,
мина руїни мушель гострі.
Не зойкне мати! під обвал забуті—
сльозини: найбіліші брості.
Вже сестри до крайнеба потріпочуть
пір’їнами в розкритій казці.
А світляними кроснами сорочку
не перестане море ткати.
