Довіє: ніби синіми смичками
з відради скрипалі докличуть.
Жоржинну зоряницю й ми чекали,
біля хатинок предковічну.
Збілівся океан, котивши рокіт,
мов кожна вицвіт вишня творить.
Сто сивих лебедів: скорбот пророчих:
трояндо рідна! й грому дворик.
Вся синява в надході, навіжена;
мов сніжжя — візерунком княже…
і мертво скинуться піски, де стежка
коханню двічі не проляже.
А вишивка морська повечоріла,
аж від самого дна квітчаста.
І чистій блискавці дочка — чайчина,
нап’ється з білого нещастя.
