Знедолене весілля! на дитячій,
до наших сліз, на пісковій —
безжурності, безвинним сплеском сплаче,
аж південь просячи: сповий.
І свіжістю воно — рибини доторк,
леліяне з вітрів, на грудях.
До тебе колоски сіяння доти
склоня: нехай печаль відбудуть.
Само ласканиями — блакитно льонне;
хоч бурі мичуть хмару в гребінь.
Нуртує! руки ломить і холоне,
як згаснути надії треба.
Усе спішить: по приструнках розбивши —
страждання, як на росах іскри.
Біля двокрилих будемо найближчі,
аж сонця паруси зустріти.
Там білі маки серпня: там з часовні,—
в затоні; тиша прохолодна.
А голоси, мов океан, високі:
з тобою, добра, нас відводять.
