Як з бору: свіжістю зближа моряна
(аж майорить по скроні волос!)—
і борозни, в роменах сплеску, рання,
перекида! з пісками зложить.
Крізь полум’я, за каменями синє,—
тризвучна щоголок далекість.
Тоді, від стану висоти, нестиме
пір’їнки — сяйво, понад клекіт.
Про тебе: відчуттями, де холодна
в пригір’ї хатка,—здогадатись.
Гілками чорна, чи дарує доля
нам пити пахощі багаті?
По променях прозорий круг обкрилить
на скарзі чайка неталанна.
А не від скель нам серце — в кров! від кривди,
з пожежного колоссям лану.
