Іде: живучістю мені крізь душу;
не мовчки, як моє терпіння.
Все як любов! що в вірність непорушну
з коралами сіяння спільна.
В ряди намисто все несе веселе,
куди, мов стріхи, пориває громик.
Боліти — в серце вдаряться без весел
і в камінь: голоси бездомні.
Над клявесинний зріст огонь гойдає
і, співним сплеском, приголубить.
Мов послано з часовень, як недавнє
стосвіччя воскове до шлюбів.
Невимовлено й глибина грозиться,
що нам квітки, як трупи, стратить…
Що океан: могила в крик розрита,
де звав любисток — сині трави.
Але проти нещастя зілля буде
від кручі рідністю біліти.
Все — любе! й над труною незабутнє:
все — добре! в блискавку облите.
