Де тремтить нестерпна зірковиця,
збігши на вали безодні,—
непорушно в сон труна сповита,
в спокій! мов кораблик зовні.
Хай чорнотами зловісні брили
покришила смерть, як хліб.
Коло берега в припливи милі
бризнеться і сонце вслід…
Гляне ласкою на домовину,
з гілки викличе, з небес,
не зорю падучу! — дзвоном дзвінну
пташку: втішити тебе.
Відсвітивши в чисті повноводдя
від чола вишневу кров,
подарує, де рідня недомна —
з вечора свячений корм.
Скоро зійде, безконечно блідний,
в просинь скорбі — молодик:
наче брат, жаліти з гір! бо звідти
до життя й струмок збудивсь.
