Море — чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях…
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.
І врожевіла кора берези —
ширена в гаї надземні…
Ткань хмаристу відгорта на безмір
немовля з вікна в щоденність.
А проривно радістю влилися
з пряжами свічин, почати:
всі сліпучі пасма в добровістя —
мов з амвона при читанні…
Там і мевок семеро, мов сніжні,
з’єднано в незриму сіть —
мчаться глибочінню, без обніжків;
мур огню на дні стоїть.
