Василь Барка – Пожилець: Вірш

Океанний подих; я скупався;
і розвів огонь з обламків:
барва — помаранч і свіжа паска! —
пломенить, мов кінь буланий…
кінь від «Одкровення»,— чайки скрикнуть,
на немов’я, сон, байдужість:
де відводять хмару, мов каліку,
по пісках вітри, бредучи.
Там немов горнята мармурові,
і смутніш від снігу — меви:
ждуть! як вісники біля хоромів,
з океану вжитків певних.
Я подібно мешканець дочасний;
в космосі куток без плати.
І позичив огник: чи в незгасність? —
аж сосновий злам попалить.
Поряд океан рояльно б’ючи,
кинув руки в кожен клавіш.
І долоні скойчинок жебрущі
сповнює, пісок заклявши.
Це — в душі моїй: розкриті, просять,
створками збліднівши в сірість:
бризок жизних від потустороння
просять, на піску змертвілі.
Голосний огонь собі об камінь
розірав рукава й спурхнув.
Так на серці завжди не змовкали
самоборства! з болю — пурпур.
Котить океан, мов гілка неба;
від руїн сузір’їв — рокіт.
Клич! світнеться постать, облаченна
в пламя — для докорів кротких.