Близькі розгрімлює навали з блисків —
немов скляні: на гладь піщану.
Ми йдем купатися в бризкучій силі,
де й сонця оклик, що: пристану!…
Хоч море повіддю огнів скипілось,
а спомин допрядає в межах:
де проситься трава синеньким співом,
при тихій тайні, як блаженна.
Чи скоро свічі всіх світів — з печалі,
пурпурної, в прибій сточити?…
Мов душі неповинні: страх скричали —
берези, трисестрінки чисті.
Та скеля, чуючи пташині втері,
воді чорніє в ворожбу.
Незримо з полум’я гілки середечні
благословення бережуть.
З тобою стати, при дощі світкому,
під церкву всесвіту пророчу…
де бризки з моря розкида на скойку —
дитя в святинному віночку.
