Знов — море: грозові мечі до дзеркал
згостривши, в стихарі збіліє.
А милосердя лілія далека:
де світло стріхи голубине.
Знов — море: переймає пряжу тучі,
в пломінній силі, ніби з крови.
При дверях блискавки й пісків почути:
чаїні переходи скропить.
Стрічаючи світанки з нивок рідних,
обкинеться в грання вінечне.
То я прийму, що від троянд — горіти,
де лиштву голубу розмече.
Зоря надземна в рутах воскресає,
мов наречена при свічаді…
при свічниках досвітніх: в несказане
ступає в поле — повінчатись.
