В далечині живого світла, скарбний,
кораблик мріється без мови.
А на пісок, серед наміння кари,
помшілого мороз листкові.
Спада, мов з крейди, сплеск! по надбереж
проти снігів, життя дочасне.
Вкруг іскорка крізь тінь необережну
при глибині морській не гасне.
Мов при рукавах неба — скорб нагідки
горить — з надсвітних сліз кривавить…
до хвиль землі та до піщинок бідних,
де в смерті — неповинний равлик.
Вінець лямпадки: полум’яна правда
по сизому безмов’ю віє…
до всіх з лілейного дзеркалля вбрана!—
й надходить море солов’їне.
