Василь Барка – Проминучість недолі: Вірш

Смуткові берізок рано збігти:
краплі свіч, крізь світлі руки.
Вкруг примара всі персні розбиті,
з вирами скипівши, скружить.
Знов орел посланник: промічає,
ріжучи до прірви, напрям
А відтіль палання кучеряве
рве цепи, що сонце ярмлять.
Хоч і спогади кохання в грудях —
теплі, мов дівочі коси…
звітряться; бо ні громи не збудять
серця, де кайдани носить.
Добудується братам крізь гори,
кличучи! надзем’я: в обсвіт.
Синню ягід від роси накормить
крутизна пташини скромні.
Враз розбризнулася біла в змісті
через край медвяна ясність.
Хоч грозили тіні, сном землисті,
на бджолину лірку впасти.