При хмарі тихий місяця нарцис;
недолю жарову минає…
Де води не голублять рідний ліс,—
мого шептання вже немає.
Вже над березами рожев’я персня
від пальців вечора — мов дим.
Мовчу; хоч білий крик цвіте: збереться,
і ніжности вінок вернім!
Але надій посліплене каміння
ріка, затоплюючи, пестить.
І молода могила, сміхом винна,
дзеркалить, і як з вікон — хрестик.
Отам я схоронив любов некротку,
що вкинула кинджал до ставу…
пташини неба і листки до кроку
тоді в нещебеті згасають.
Піду, пустельник, по дощах нещастя;
спалають смутки в самоті.
Вже небо м’ятне — хиляться прощати
тобі тополі, як святі.
