Біле, проситься в сто рук! деревце —
з смерти, до тепла, й сплючи.
Вже завія від мостів поверне
в круг некрижані ключі.
Проситься, як ми: куди недальня
мова не дозойкне в розпач.
Скоро іскри з неба перепалять
думу в мертвоті й спрозорять.
А від жалю проти дощок чорних,
вийде побиватись в груди:
вже з дощем на березневій скроні
сонце, слізьми неосудне.
Вже не втоне в голосну загибель
гілка, квітом неминуча —
рідна гілка: в невидим’я глибне:
ти! душе, де не домучать.
Добрістю, про що сузір’я знають,
вічний день — на кров, як сполох,
подаровано з розп’яття в тайну:
над орлами келех повний.
Ти ж не менша, ніж пчолі послужать
яблуні з придвер’я скелі;
ти — де сходить місяцева дружба
в правді неба надвселенській.
