Чи, догримівши, крильно обвалитись
орлові моря — в сонну сутінь?
А досвіт, проз обриви, з хвиль безлистих,
до нас: як галузки півчутні.
Ніде нема тебе! туман потопний
під стріхами ялин проллється…
проз нетрі сизі, світлоті напроти,—
що з обрію, мов перехрестя.
Стеблинки палеві — ланки торішні! —
розмовлять моря скорб живу.
А в скелях меви сторожити вийшли:
над нив’я іскор, що пливуть.
Як при колодязі в крайнебі — рідна
зеленість: поласкатись хоче.
Джерела в грудях течію розвиднять,
відчувши світло непорочне.
