При самоті моїй: галуззя скине
печаль огненну, й неживе…
Хоч, мов стіною, світло — все блакитне,
де димна глибина пливе.
Тріпочеться листок, до крови кожний,
та зілля доцвіта останнє.
Уже тебе побачити не можна,
хоч море гаснути не стане.
А листя: світлене, веселе — зорне,
прогляне, спалахнувши в щирість.
Така ж печаль мене тоді огорне,
як берег шелестіння ширить.
Жалі, мов дощ, листками пролилися,
коли до каменя наспів.
Шукає серце щастя: це — як в лісі
дитятко ловить голубів.
