Самотні сльози рвуться від піввітру,
з гілок — на східці та поруччя.
Згадаймо, рідна, церковцю відкриту:
дверми від свічників горюча.
Хвилюється туман з очима крейди,
а дзвін межу йому прозначить.
І золотом каштан думок перейде;
там вечір — огнерукий старчик.
Хоч котяться секунди, всі зелені,
до моря їх коліс не чути.
Берези жовті: привидів неземність! —
проплачуть при пломіннім чуді.
Як смутно все власкавлене крізь присмерк,
пташиний спомин тишу вишив.
Що душі ждали, дзвіння ствердить бистре,
і розквіти лампад найвищих.
