По берегу світкого півдня рветься
все в повіви: двоцвіття свіже!
Хоч від бурунности морської в ревах —
і мертва скойка крок проріже.
І нив прозорости не перечислить:
виручої, ні ввік! — вітрильник.
Від нас і чайок найбіднішу кличність
аж поза смертю доля схилить…
Сама несіра, не як тіні пташі,
вся усмішкою дня світне:
де ми з надгір’я почали шептати
про рідне небо несмутне.
Жаліли звідти, липнями пресвітлі,
з дитинства ринувши, дерева.
Найглибші сонце закидає сіті,
де риба — радість наша смертна.
- Наступний вірш → Василь Барка – Східний місяць
- Попередній вірш → Василь Барка – Відкрита напівнегода
(Оцінок ще немає)