Міряється в громі строга правда —
в білому: що й гілка яблунь.
Чи впокорена їй зграя страдна
чайок, де суди проглянуть?
Я не знаю, чи пташки тихіші —
дві, що в парі прилетіли:
скрито звістять, по піску пробігши,
про жалі! не роси милі.
їх не вернемо, кущів рожевих,
до вікна — звести багаття;
ні туманів при горі: бо в жеврій,
мов з іконостасів знята.
Пронесуть рисунок горя — ризи,
палені в пісок по скойках.
Там і голубий обвал наблизить
спогади до болів кротких.
Коливаються безмежно й вінця
моря, зметані за сонце…
де — в недень:до мене відкликнися! —
зійде квіття високосне.
Все до безгоміння мимо мене —
зілля: все прозоре, лившись,
німо сплаче, відсвітом надземне,
з грядки згадок найлюбіших.
