Зростає сонний камінь потойсвітно;
довкруг: берізки в танководик.
З огоню бегонії — приплив сповито
мені на самоту холодний.
Знесли ненависти одежу труйну —
ті, що схилилися і квітнуть.
Я, з серця бравши іскорки, майструю,
без скарбів: свічку непомітну.
Крізь найгіркіші випари з коріння,
де злість гадюча їх наситить,—
мені стежина, тільки ждав, промінна
трояндо! коло тебе в світі.
Не сповіщає множина гілляста,
ні дума дощова без вітру,
ні ластівка: про зорі й серпик щастя,
що я одній тобі повірю.
