Хмарніє море, м’ятністю примітне,—
і вітряться від плаття згортки.
Як спомин, рано полум’я тектиме:
як мармур (арфний лебідь гордий).
Тобі до стрічі кораблі в затоці
хустини косі прихиляють.
Тривога зірветіся і огник точить
при скелі в сплески — до відчаю.
З прибою сполохи гуслисті завжди;
скрізь кораблі: ялинна стрункість.
І вітерець на комір, без відради,
з коси листок огненний струсить.
Хоч пальці досвіту на кроснах дужих
тчуть винограддя, що кривавить…
але надіюся: до стежки в дружбі —
несуть росу несмертні трави.
