Пустеля та костер; туман глухий;
і сам сирітський просвіт мовкне.
Коли розвидняться живі луги? —
не як розвалля скойок мокре.
Полонені в любов; помучить сум —
вузлами змій до кроку в’ється.
І море гнівне без вітрил чомусь,
без відклику від світла в веслах.
Чиясь душа збирає острови,
всміхнувшись: лагідно, як діти.
Жду! проліски терпіння — ти зірви,
дочасні, в тихості недільній.
Хто, стрівшися, про світочі спита? —
одні в часовнях не померкнуть.
Безмовність моря! чайка, як свята;
проз мирну проліта вечерю.
Як вернеться, ні на зелений камінь,
ні в мушлю океан не гримне.
І ніби хустка — з сяйвом над листками,
вітрилить хмара: в поле рідне.
