Це — потяг срібла перекине з бігу
і спалить на піску: в кипучість.
Тоді мелодію ланів побідну
пограє, мов рояль найдужчий.
А птиця промені шовкові звірить,
на кросні між водою й небом.
Диміє час по кучугурах сірих
пісків! і скоєчка де-небудь.
І нива йде за нивою: тривожна,
а враз відчинить сонце двері.
То не радіти вже тобі не можна,
як небеса навік відверті.
Немов фіялки нагадає хвиля,
і розгорится добрим сміхом.
І що було святе, єдина — мила,
благословлю в казанні тихім.
Пророчити з свічада буде море,
в нім до краплинки долю видно.
Це — камені горять і вже не змовкне
грози бажання висповідне.
