Із тишини півчутно лодка входить
на бризний, мов жемчуг, порив.
Ти — там, і плаття: наче сонця подих
квітинністю хмарки зогрів.
Над острівець, грання тобі зчинили,
мов сніжні ліхтарці: всі чайки.
Мов тьмами тіні їх — брижини стрічні —
до ніжок горнуться в свічадді.
І серце не відкрите так ні скрипці
в мелодію, де зір’я ллється,—
як тут! гостинна брама і перисті
стоцвіття кличуть коло плеса.
Палає парус, і луна лазурна —
з крайнеба! відблиск в океання.
Де будеш ти: з незнаного безумства,
троянди — кров, як жар, поранять.
