Не йде не люблена до тебе стежка:
тоді, як я минаю! — в зельне.
І тихо, де вже ти не відгукнешся,
в гаю зелений клич простеле.
З гілок просиплеться останній смуток
зірками в сон-самотину.
Все з поцілунками, мов птах, забуто —
крилом блакитний крик майнув.
А десь під заворожене коріння —
в життя, як ясенок без долі:
захована хрещата з скарбом скриня,
так промина любов поволі.
Коли сусідний океан прокаже,
що чує все зідхання тихих:
надійде в дзеркалі жоржинна пряжа,
мов струнна, нагадає втіхи.
