Затоплена в трояндний трунок, скойка
підпалиться! мов серце бідне.
Вже — смертні розпачі в пісок прокотять,
і парус голубий надійде.
Гірка турбота і руїна чорна,
і камінь, як скарбниця смутку —
відкривсь! а розгорить крізь кров просфорка
святого сонця в темінь люту.
Докличеться забута правда: близько,
де з гроз облита чайка сплаче.
А сонце руки, наче хрест, розрізнить,
і вінчик світлиться дитячий.
Тоді предвічне милосердя стане
в лілейному, мов сльози, морі —
і всіх торкне квітучими устами,
співучими, де світло творить.
