У бурях так і ясенам не впасти,
як це безоднею заграє.
Не ми,— дві чайки! не човни рибальські,
злетіли над каміння крайнє.
Під хмарами, на дві прадавні палі
пристали з трепетом пір’їним.
Немов: аби ми вищих поспитали,
чи в браму завтрішню поринем?
Чи скаже блискавка, чого це лихо —
тужити зграйкам на безмежність.
Чого світлинністю, як хрест, пролито
в безодню — сонце? й мука жеврить.
Кохання з безнемірної образи
отак заб’ється, збувши пам’ять.
Над палі, хоч під ними злості крабів,—
пташини мовчки в небо манять.
А вже дитятка — від ромашок мрії! —
біжать на світляні розливи.
Все море килим нагортає срібний;
все: бавить, щоб були щасливі.
