Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.
І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні травневі, з-між гілок верніться
і при розпачі своїм…
Там: як лірникові пальці вбогі
рельне струння в пітьмі рвуть.
Поруч ти, ласкава, проти болів,
брала руту білоруч.
Свідок біля неба — тільки світоч,
виткавши рукав: спалати…
через світниці! там жар пролито —
з хвиль, як маки мимо хатки.
Зводяться вали — прозорі скелі,
жаль розбити свій навіки:
в повів, з кров’ю громовою — вельми,
до грядок на синій виклик.
Тільки тойбік, мов скарбистий розсип —
від човнів! коло віконниць,
віє, та з долонь, сльозами росних,
зірка — дивину наклонить.
