Зводить очі океан, добігши
до могил, але не врадить.
Сірі! мук розп’ятого найближчих
ми не пожаліли справді.
Тяжко, падаючи, вкрай заслонять
пасма винограду — камінь:
горючи з багризни, мов на скронях
сонця — в скорбі нескричанній.
Любі небесам, як немовлята,
ниви, з поклику безвинні —
так зеленими слізьми димляться
спочувати! день розвиднив.
Змучився, розкривши пальці блідні
в игертву з воскресіння повну —
спогад гробовий: Хто кротко свідчить,
на залізі вмерши кров’ю.
Пробудився в зверхнебесній страді,
сходячи між ниви хресні.
Голосами в колосках прибратись
тайні! — зв’язана, як перстень.
