Чи журимося, поблукавши в птахи,
а місяць руки розгорта.
Зворушено: зірок хустина пахне
конваліями серед трав.
Дрімотно в очі, з тишини, під повів,
сплеснувши, бризком прилилось.
Над скойками і скорб свою знекровить —
весь океан, як те село.
Проходьмо: не побачити, з призначень,
кремінну долю! не проплач.
Надмор’я вечора — мов кінь, де скаче,
де болю гілка і пчола.
Довіє світлість і печаллю сповнить,—
зернинка радости вгорі.
А ти, вже білим доторком безмовна,
біля грудей мені зорій.
