Скружена, як рельний вал, негода:
старчикові сонця в клопіт.
Котять голосні безодні! сходять,
сиві, до пожеж потопних.
Понад їхнім димом коло пальців,
що біжать, перекипівши,
мева: сирота злетить припасти
до грудей крайнеба щирих.
Розгоряється в пломінну пряжу
блискавок, на зорах смерти —
синява могильна, звідки в’яжуть
берег: тінню серця мерхлий.
Складено не в наші зорі тайну,
при віках — як вал, прилитих,—
де тобі спочити! де впадають
різно думи: всі трилистки.
Жеврій сплесками коси від гробу
литиметься через любі —
черги моря: в долю безборонну,
що хреста свого не згубить.
