Довіває, мов димами з грядки
пил красолі, на всемир’я.
Туга самоти моєї в радість —
пориваннями нестримна.
А з орлиного підхмар’я морить
непогода, оком темна…
до розлуки! кораблі, як хорик,
викличуть обох на ймення.
Знаю: згрішиться кохання щире,
як собою світ замінить.
Буря вцвітаний ланцюг розірве
і поклонить серце в німість.
Бо в законі океанів скорих
числять крок зозулі віщі:
зняти гордість нашу! на порозі
сонцевого віку в тиші.
