Розміриться від чаші, як вишнев’я:
згоріти! — жертви вечір судний.
А чаєчка, в живий прибій, знічев’я
зневажить грому білий будень…
дарма, що в палю з бризку полюбився
кипіти: ніби в ніжку крісла.
Навала з вицвітами килимів’я,
при зустрічі вгорта, зориста.
Та — любо, та тростинки ночі в вічність
ростуть; а скронями торкнутись.
Зірки розміщені: вже тайну вивчить
від них чуття, як повів рути.
Останній кубок моря, догримівши,
персні обкрапав світляні.
А, меви, в сизих присмерках примітьте
мій скарб — і, хвилі, закляніть!
- Наступний вірш → Василь Барка – Глибока осінь
- Попередній вірш → Василь Барка – Вечір чайок
(Оцінок ще немає)