Спомин твій стежини гір згубили;
де прощання при тополях.
Ти: зелена тінь, і коси — ближчі
від листків; як струмик, топлять.
Чутно голос, мов зростає в страхах;
від похмар’я храмик любий…
Там з вікна родині просвіт брався —
вбоге серце приголубить.
Прийме винних! — смертних пожаліє,
в свічану метіль берези.
Ми з тобою, над життя залізне,
взнали вікна, з бомб роздерті.
Ти: любов первістка; і вернулась;
осінь — переддвер’я карне.
Де знайду тебе? з пожеж надтрунна
гілка втішити скликає.
- Наступний вірш → Василь Барка – Верхогірний листопад
- Попередній вірш → Василь Барка – Прибережна осінність
(Оцінок ще немає)