Нестерпуча спека на прислоні! —
сліпне скеля, в блиск горюча.
А піски, як сніг, смертельно сонні,
зір пустельника помучать.
Він пригоститься в гранітній пащі —
гостроту її терпіти:
трунник! мрець на самоті піщаній,
для гріхів — небіжчик прісний.
Хоч незримі скорпіони лізуть,
кобри, давуни духовні;
звідусіль від адовища знизу —
в дверях серця їх знаходить.
І через поріг і при корінні
движуть свійськими для думки;
із-під ліктя в тайності проникли,
аж до розпачу докучні.
Хоч кричи: «нечисті! геть від мене,
вороги — я вас не знаю…»
А ще дужче звір’я навіжене
рветься в душу! до відчаю.
Вже зібравши з крови всі зусилля,
гонить змія, що зневолив.
Схожо проти смерти назалізнять
волю воїни на полі.
Так в огні піску без одпочинку
він, глядівши на ікону,
вів війну в собі, війну очисну
вів, як смертник, хвилю кожну.
Щоб просвітленістю вся джерельна
крапля: вся душа предстала —
знов до істин, як була при сферах
брана — в пламені з кристалля.
