Пустеля! шепіт їй і сміх: мов сніг,
розвіється в пилок сузірний.
А від пшеничних блисків проясніть
обніжкові, де станем, щирі.
Примирені, з ланами, найнезліші;
а хвиля бризка при скойчинці.
Гвоздички спогаду твої понищить
туман: серцям зірки зачинить.
І двоберізок — арфа шумом сплаче,
де сяєво веселе рветься:
де нитка діямантова, де, штате! —
твій спів, не згубиться в трепеття.
Морська пустеля, без кохання мертва:
від нього кров, як джерело —
всьому! що немовля з трояндних темряв
крізь двері сонця принесло.
