Далекі парусники: буря здвиже;
фіялка відцвіте без мене.
А кличе свідок — океан! ніжніше,
ніж серце меви неіменне:
переддосвітній — мов бузками гляне,
гіллясто жевріючи в подих.
Хмаринок нив’я й зілля осіянне
в огненній скойці неба сходить.
Скрізь переміни: в місяці і тканях
зірок, і сонцевих горниллях.
Пройти, плечима — поруч, де спіткала
гроза і рута пробарвіла.
А заздриться на наші вікна скромні —
біда: вулканністю струсити.
Чи сиву вишню доля охоронить? —
клонитися тобі в гостину.
