Рано! з острова тумани котять
пальці на озер’я липня.
Сотнями гілок горить істота
кожна: в зміїв гріх провинна.
Многості прискладів, тайно владних,
строї неба в людях держать.
Ні з сузір’їв свічена лампадність
не красніша в їх пожежах.
Рано! трепети і подих свіжий;
день по краплі рветься: в розпал.
Що — весь космос? океанна жизність,
чи — як сосна, в смерті проста?
Хоч на місяці з триніг торкнули
стопи камінь, мов скелетний.
То дрібнота, хутір! сивий вулик
без бджоли: людей смертельців.
Рано; серце — як вікно відкрите:
в озеро та в очі неба.
Ми забули, що гроза докрикне,
ліхтарями корабельна.
