Рід не знає в смертницькому крузі —
дня найтяжчого зідхання.
Дух над перекладиною, в зустріч
болю: до хреста стенався.
І розкрилля з неба голубині
в жеврій світотвір торкнули.
Над ридання материнські бившись
при розп’ятті — правді скутій.
Як світиллями збагріли рани,—
їхня кров нам незбагненна.
Дух: на грудях витерпів, прийнявши
муку! люблячи, як неня.
Чудо: в світотворі відродилась
білоогненна прозорість.
І від царства чашею неділя —
рід земний, мов зірка, кормить.
Біля вікон пошепки берези
в німбі мріють, як прочани…
бистрий океан! ти — милосердник;
Дух вітає: кров вінчати.
