І
Ми розділені; ми — найрідніші;
смерть і океан між нами.
Через хуртовину, без доріжки,
гіркоті листків минати.
Ніби корабель зими без тебе;
тисячовітрилля мчиться.
Чую: поруч ти! в огні оберне
дзеркало зірок — обличчя.
І висока віхола з неволі
наша! вбрала ліс димучий.
Бачу: гілку озеро прилонить
мов косу твою, від кручі.
Хуртовині скрізь ланцюг нещастя
рвати, крізь топольні пустки.
Вік прощення: білістю почався,
нам до зустрічі спокутний.
II
Чудо снів і палахких берізок
свічено снігам, на острів!…
як провістя: з берегів зберіться,
з приозер’я горя, в гості.
Нетрі! над зеленими гробами
каменів — сім’я знаменна.
Всі в найзірчанішу барву вбрані,
красні берестки, як з неба.
Навіть глибочі над смертю водні
склали крижані галузки.
І, крізь бурю, сонцеві долоні
в сиві прядива сгорнулись.
Ми з тобою ниву полюбили —
рідну, в хуртовині денній.
Гори зводять паруси білисті,
свідки: про твою сердечність.
