Лиш дзвоном неба розбудився морок,
і вже цвіте моє страждання —
передсвітом я чую: скоро, скоро
проплаче все, в розлуках дане.
І білі ластівки, ласкаві руки
коханої — заступить море,
заступить стежку, де в шептаннях рути
купається і сон поборе.
Як вірне сонце простилає хустку
тобі до ніжок, не побачу.
Як зірку де торкнеш пурпурноусту
чи пташку сполохнеш дитячу.
Чи найбіліше небо в грудях стане
по трепеті коханій, в стрічі
То наше, рідне, ще душі незнане,
ніжніє крилами на річці.
Грімкіш, ніж ланцюги на кораблях,
воно єднає кров крізь радість:
як вечір айстри в морі поглибля,
до серця буде розгоратись.
І рватись гілкою світань вселенських
аж на життя дзвінких карнизах;
гніздо небесних горлиць — білий плескіт,
вітає вітер нивок пізніх.
Над ними всі страждання перебігли
без тебе, світку, несказанні,
і вже катує душу вибух білий
без тебе в димнім океані.
Крізь нього, терплячи грудьми, прикличу
на пристрасть присмерку до вишень —
єдина! небо в глибину криничну
згорає, і земля колише.
І причарує ніч, як річка, щира,
між привиди всіх снів своїх.
Під світляними кпинами сузір’я —
нас повінчають солов’ї..
