Як розмережить груди, ніби мармур,
чи струганих дубів малюнок:
в огонь гроза вируча! в сварку царську,
на смугу скоєчок нелютих.
Сліди від наших квітнів зарівнялись
піском — пливкою світлиною,
де вториться гроза, мов зельна, в звали,
ллючи і співанку скляною.
Тоді розплачеться пташиння сиве,
в розбиту воду крилля впінить.
І нам земна глибочина розсипле
в гробках жадання божевільні.
Чи тільки круча хилиться в прощання
та мох неквітні труни барвить…
як палі: в смерчах вибілить найстарших
незнана буря незабаром.
Налита чаша моря від волошок,
і зустрічають меви зграйні.
Мій мир! мій бризк! мій огнищем ворожить,
при скойках розлива з ліхтарні.
