Як дико в закутках душі моєї! —
ще мамут голову підніме…
а з хорами свічок «Четьї мінеї»,
і липи в обквіті над ними.
Тоді найдалі полохлива сарна
біля ставка простір щовковий
в росі зблукає: воля там безкарна —
без лютости, що в стрілки ловить.
Галуззя сліпить свіжістю — безумне,
мов з горя рветься почуття.
Від згір’я колісницями насуне
гроза, що з пам’яті чита.
Як блискавок минуть слова останні,
відвівши дощик — сіру знайду,
то здіймуть сяйво в небозвід фазани,
над гніздами, що я не знаю.
