Їх серця з любови, зверхвітами,
рвуться, висповідь ведучи:
що Отець наш Бог,— і відмикати,
з ланцюгів підсвіття, душі.
До всезем’я їх провістя завжди,
в сонмі духів короговних:
линуть! мрії, що, небесно справжні,
з олтаря огонь оновить.
Там, промінячи в жаринній ризі —
раною грудей і кров’ю,
сходить на престол Суддя: розкрити
книгу з хресністю живою.
Сім перед очима: сім найближчих
звісників, при брамі церкви;
їх серця в палких високосвіччях,
виспівами невичерпні.
Там обличчя: ввік незаходиме:
світоч скіній надвселенських.
І до нього славлення ростиме —
океан лілей при скелях.
Над святими кручами світанків
і річками трунних жнив,
біла літургія в несказанних
тайнах чаші — світ снажить.
Сторожі — сповідниками в царствах,
пламенними! сім: глядять;
і не стихне правда світлодарча,
з ними в жизняних садах.
