Ще води ледве досвіт колихнули
на твій чаїний корабель.
Ні смерть його з жоржинами в минуле —
ні з флейтами не погребе.
Як не замучена земля з посухи:
діждалася дощу на лоно.
Недуже громом поле, як послухай! —
веселку молить надпрестольну.
І мов зібравши крихти білі, лебідь:
дрімає корабель, мов місяць.
Я ніжно жду, і молодий молебень,
що в сонця,— небеса не змістять.
Завіси свічані: все світло їхнє
зливається до маргариток.
І серце при хресті в могилі стихне,
як ластівка, зрадівши криком.
