Все повіваючи, від айстри мріє,
все — ближча, як твоє дихання:
мені в невидні очі, й морю рівна —
журба між присмерками давня…
В мережці димрявій! не погасивши
ні корабля: ліхтарний поблиск.
Він захлинеться, до піску, мов віщий,
де лихо скойками скололось.
І загадкові брів твоїх пір’їнки —
при вітрі вечора довкруг.
З прибою чути: досвіт перестріньте! —
цвісти барвінку та добру.
Ти — гожа! привид ніжний, мов на шахах:
з мініятюр горить індійських.
Та ллється місяць від висот прощальних —
до тебе і до хвиль подітись.
