Наблизиться в легких обіймах біле
палання, до щоки твоєї.
Повніш від рушника — плече обіллє:
під захвати, як від лілеї.
А рідну з іскор відчиняє землю,
мов двері в димовиннях сивих.
Чи — ниву бачиш, просинню півтемну? —
мчить голосами на весіллі.
І акварель, кипучу, в бистрій зміні,
пориви чергою несуть…
коли розхідно пароси безмірні
крізь хмару бризнули густу.
Скорбота голуба потоп музичний
аж пінить, падаючи в мушлі.
Вгорі зірки незримі: взнавши вічність,
з любови йдуть, як з моря — мужні.
