Дарувалася неділя з неба,
понад смерть — її первоцвіт.
Нащо ж ми, склопотані, знічев’я
змарнували й сад витворний?
При надії, скрізь віконце сіре
врізане в стіні, як хрестик…
Серце — мовою пожежі згіркле! —
вбогі рукави простерлись.
Чи сестринське вигасне вітрильце:
чайчиною самотою.
В синій саван, океани, вкрийте
гробик — з мукою тремкою.
Котить ватрами на непорадні
кладовища скойок мерхлих,—
ні! то шлях чумацький погромадив
зорениці вічні з смерти.
Відплива тяжке скелетне поле
при межі валів світимих…
з ночі — не скричалися в потопне
горе: хоче і грім змістили.
І коли всесила незабарна
при лямпаді дня приходить,—
поряд від гортензій тиха барва
мріється в незнаний подвиг.
Суд наближено! і ждуть могили,
до хреста плачами впавши.
Добіліє з хвилями благими
знак огню до рідних наших.
