Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись,
так мій жаль! думки стомив.
А завіса з моря: сніг найстарший
станув пилом мостовим.
Скоро, зірковистим димом сива,
кинеться завія з кручі.
Над тропу вінечністю сповився
розсвіт, від скорботи дужчий.
Вийдем, ланцюги біди забувши
і гілки образи чорні —
все, що під обвали гір майбутні
в попіл сполох похоронить.
Вийдем: від бурунности в пориві
безлічі снігів голосять.
На дорозі, через міст, примирні,
ми для моря — чайки в гостях.
